Тетяна Лісовська
Осінь набирає обертів, тому для вас свіженький блог. Ті, хто вважають себе метеозалежними і впадають у депресію від перших крапель дощу на асфальті — ловіть психологічну підтримку. А ті, хто ніяк не натішаться падаючим листячком і новим виправданням, завдяки якому можна літрами споживати чай (головне, щоб не щось інше ? ) — не отримують від мене нічого, бо й так щасливі. Ну добре, плюс десять до карми й порцію енергії для нових звершень.
Хочу поговорити з вами (так саме поговорити, бо ви знаєте, де знайти мій інстаграм, допоможу чим зможу) про те, що дуже засмучувало мене в перші дні навчання, а саме — «Що подумають про мене інші?»
Протягом життя, ми змушені часто змінювати колективи: садочок, школа, робота. А особливо, це стосується майбутніх абітурієнтів, які зовсім скоро будуть вимушені змінити своє життя на 180 градусів. У ВНЗ (якщо пощастить це буде ОА) на вас чекають нові одногрупники, нові викладачі, навіть елементарне — нові люди на фоні вашого життя.
Знаю, що Америку вам не відкрила, та все ж, коли це трапилося зі мною, я страшенно хотіла всім сподобатись. Я боялася сказати щось не те, щоб мене не почали вважати дивною, навіть, коли це, справді, були мої думки. Витрачала багато годин на підготовку практичних, забуваючи про здоровий сон і самопочуття, лише, щоб отримати схвальний погляд від викладача. Я не кажу, що це погано, ні, це просто нездорова поведінка. До омріяного результату я не прийшла. Ні, не тому, що я не цілеспрямована, а просто, тому що в цьому марафоні не існує фінішу. Поки я хотіла сподобатись іншим, я перестала подобатись собі. Зараз я розумію - що були, є і будуть люди, яким ми не сподобаємося, лише через те, що очі в нас блакитні, а не карі та щоб ми не робили - все буде марно, ба більше, нічого робити й не треба, бо в переслідуванні за чужим схваленням ми втрачаємо індивідуальність. Не хочу, щоб ви думали, що я пишу це просто так. Я описую вам те, що пережила й переживаю кожного дня, бо залежність від думки інших — це не ГРВІ, від неї так швидко не вилікуватись.
Декілька днів тому, до академії приїжджав Ігор Дідковський (велика перевага навчання в ОА — це те, що до нас постійно приїжджають цікаві люди й у нас є можливість з ними познайомитись). Так от, коли вся зала була наповнена тільки дівчатами, він сказав «Ви — жінки, ви - богині й не повинні боятися висловити свою думку. Можете говорити все, що вважаєте за потрібне»
А я скажу, що ви — люди, ви — особистості й не повинні боятися висловити свою думку, навіть, коли знаєте, що з нею не погодяться або засміють. Ми повинні бути сильними.
«Кожна форма має власний сенс. Кожна людина створює власний сенс, форму і призначення. Чому ж так важливо, що робили інші? Чому стає священним факт «не бути собою»? Чому кожен має рацію, тільки б не ти? Чому голос більшості заступає істину? Чому істина стала простою арифметичною дією, до того ж — лише додаванням? Чому все перекручують, аби чомусь там відповідати? Має бути якась причина. Я не знаю її. Ніколи не знав. Хотів би я зрозуміти!»
"Джерело" Айн Рейд
За вдало підібрану цитату, дякую моєму братові Олександру, який за магічним збігом обставин почав сьогодні читати саме цю книгу і вирішив поділитись зі мною такою цікавою цитатою і їжею для роздумів.
На завершення, побажаю вам не бути жадібними і завжди ділитись, не лише цукерками, а й знаннями. Усіх ціную і чекаю на зустріч у стінах Острозької академії.
Абітурієнт