Регіна Столбецька
Будильник знову перервав мій на диво міцний і спокійний сон. Стоп, 4:30? Це ж сьогодні я в Острог їду... Може, ще 5 хвилин не завадить полежати? Та ні, я ж знаю, що це пастка, треба вставати. Я підвелась і ліниво пішла у ванну, просинатись.
Пройшов лише місяць з тих пір як я їхала додому, і тепер ми виходимо на офлайн-навчання. Зізнаюсь, в мене немає великого ентузіазму з цього приводу. Майже весь семестр вчились онлайн, а в кінці року виходимо? Супер. Ну, в будь-якому разі, цілий місяць побути дома було добре.
З горем попалам запхнула в і так повну сумку їжу і піджак. Спробувала її підняти. Так, сьогодні ранок точно буде нелегкий. Як я її підніму в автобус? Хоча, не перший раз вже, тож якось підніму.
5:30. Пора виходити. Мама прив'язала сумку до багажника велосипеда, щоб привезти її на вокзал. На вулиці так добре, після дощу все стає яскравіше і пахне краще, ніж зазвичай. І вже світло. Минулого разу, коли я в цей час йшла на потяг, було ще зовсім темно. Оце так, час так швидко проминув... Жахливо. Але краси, що мене оточує, це не псує.
Пройшло хвилин 7 дороги до вокзалу, як я схопилась за голову. КВИТОК!! Він залишився лежати на кухні. Дала мамі рюкзак і помчалась додому. Було ще дуже рано, і за моїм ранковим марафоном спостерігали лише дворові собаки. Прибігла, взяла, тепер швидко назад. Мені вже не вистачає повітря. А де мама? Я ж її просила стояти на місці, куди вона пішла?! Тепер мені бігти вдвічі довше. Сподіваюсь, не помру, доки добіжу.
Прибігла і, хапаючи ротом повітря, знову натягнула рюкзак. 5:45, часу ще достатньо.
По дорозі мама почала не дуже приємну розмову, ну і нехай, хоча б якась розмова буде на прощання. Це все не важливо. Не треба заглиблюватись, краще спокійно поговорити. Я зупинилась на моменті, коли розмова починала переростати в суперечку. Не треба. Я просто сідаю на потяг.
Потяг приїхав, я спокійно сіла, попрощалась. Мій сусід - якийсь чоловік. Сподіваюсь, він буде спати аж доти, доки я не доїду до своєї зупинки.
Це все так знайомо. Ті самі сидіння, той самий запах, тільки зараз болить горло і вид з вікна гарніший. Я знала, що трохи прихворіла, але куди ж я подінусь? Їхати треба. Не знаю, правда, як мені аукнеться моя ранкова пробіжка, але в мене є ліки з собою, тож сподіваюсь все буде добре. Маску не опускатиму з носа аж до самого Острога.
Попереду дорога. Цілих кілька годин на роздуми і слухання музики. Всі сплять, тож сусід, навіть прокинувшись, не буде мене турбувати і намагатись завести зі мною розмову, бо людей не можна будити. Ідеально. А що? Мені потрібен час наодинці з собою. Багато часу.
Намагаюсь усвідомити, що я знову їду на навчання. Воно буде в аудиторіях. Оце так. Все навкруги буде зелене, і виглядатиме фактично, як на початку року, коли я тільки починала поринати в студентське життя. До речі, не розумію, чому його так романтизують. Як на мене, нічого романтичного: мішки під очима, кофеїнова залежність, купа стресу, нестача сну і ще багато цікавих студентських штучок. Але з іншої сторони, є купа приємних спогадів, класних людей, своїх жартів, довгих розмов, посиденьок з кавою, спільного перегляду фільмів, та й саморозвитку в решті-решт. Ну що ж, мабуть, все-таки є що романтизувати. І навіть дорогу в потязі о п’ятій ранку.
В потягах завжди краще пишеться, не знаю чому. Мені їхати кілька годин, то ж чому б не написати блог? Дістаю телефон, відкриваю нотатки. І так. «Будильник знову перервав мій на диво міцний і спокійний сон....».
Абітурієнт