В добру путь

Розплющую очі. Вже понеділок. Вже понеділок?!! Негайне усвідомлення того, що саме сьогодні за день відлунює в моєму тілі дивним неприємним відчуттям з голови до ніг, а потім болем в животі. Сьогодні іспит. А після іспиту їду додому.

Залишилось ще майже дві години до іспиту, можу ще раз перечитати всі конспекти. Читаю. Здається, я це все пам'ятаю, причин хвилюватись немає. Але як це пояснити своєму тілу?

Востаннє переглянувши плоди моєї сумлінної праці, складаю їх в стосик і відкладаю в сторону. Тепер можна й з ліжка встати. Так, мої зошити, ноутбук та інші приладдя для навчання лежать на моєму ліжку. Не те, що я вчусь днями і ночами, просто моя сусідка поїхала, і половина ліжка звільнилась, тож чому б не скористатись вільним зручним місцем?

Дев'ята ранку. Сиджу з ноутбуком і телефоном на ногах (ноутбук лише слугує підставкою для телефону), дивлюсь на своє відображення і прислухаюсь до тіла. Болить.

Екзамен пройшов нормально (а як він ж ще може пройти?), я дала відповіді на свої питання, кілька разів смішно запнувшись і перекрутивши прізвища вчених від хвилювання. Курс закритий. Ого, оце так. Сиджу ще хвилин десять, а потім підводжусь і йду складати речі.

Дивно, неприємне відчуття не проходить. То це не через іспит? Справді. Я хвилююсь перед дорогою додому. Я не була вдома вже майже два місяці. Моя сусідка (інша сусідка) теж їде додому, та ще й на тому ж потязі. Її друзі завезуть її на станцію
автомобілем, і вона запропонувала мені поїхати з нею. Я, звісно, погодилась. Тільки їдуть вони не на станцію "Острог", а на наступну. А що, як мій квиток не приймуть? Тіло відізвалось на цю думку ще однією хвилею тривоги. Так, спокійно. Приймуть.

Залишився ще час, заскочу в їдальню поїсти перед дорогою. В їдальні не зовсім затишно, не люблю їсти в публічних місцях. Але яка різниця, де їсти? Я голодна. Їсти - це нормально. Ой, а куди посуд після цього заносити? А, он куди.

Телефонує друг сусідки.
– Привіт.
– Привіт.
– Слухай, в тебе сумка важка?
– Справлюсь.
– Справишся сама?
– Ага.
– Ну, добре, можеш вже потихеньку спускатись до сходів.
– Добре, давай.

Виходжу навулицю. Пахне весною. А ось і він, вже під'їжджає.

Я на станції. В голові трохи паморочиться. Може, не варто було їсти перед тим, як сідати в автомобіль? Та ні, мені в будь-якому випадку паморочилось би в голові.
Звідкись лунає спокійний жіночий голос і оголошує прибуття мого потягу. І одразу зліва на горизонті починає виднітись потяг. Це наш чи не наш? Зазвичай проходить хвилини три після оголошення, дивно.
Сусідка каже "Таа, це якийсь проїздний, напевно". І ми не зрушуємо з місця. Потяг вже їде перед нами. Це все-таки наш.

Біжимо за потягом, який зупинився аж зовсім не там, де ми очікували. Намагаюсь побачити нумерацію вагонів на вікнах. Та де ті кляті номери?? А, ось мій вагон, яке щастя. Заходжу і відчуваю хвилю тепла, а ще запах... диму? І не лише диму. Моє місце знаходиться поряд з туалетом.
Сідаю біля вікна і дістаю навушники. Скоро я буду вдома.