Локдаун

Знову будильник...Прокидаюсь. Ні, не прокидаюсь, просто розплющую очі. Темно. Може ще поспати? Ні, тоді не встигну зробити заплановане.
Встаю. П'ю воду. Відкриваю ноутбук. Він залишається відкритим до самого вечора.

Світ за вікном прокидається, а я сиджу в одному положенні впродовж цілого дня, я ніби працюю, а ніби й сплю насправді. Мама просить мене вийти на вулицю прогулятись. Я не проти. Завтра і піду. Або на вихідних. Або на наступному тижні. Сьогодні немає часу.

Знову забула повечеряти. Чи не забула? Не пам'ятаю.

Нарешті ліжко. Лежу в його солодких обіймах до ранку. Далі все по тому ж сценарію.

Так, ви все правильно зрозуміли, пишу про дистанційне навчання. Таке враження ніби не від інших людей я дистанціююсь, а від життя загалом. Дивно, дистанційка мала мені подобатись. Якщо мені, ще тій домосідці, набридло це, то як же іншим? Навіть уявляти не хочу. Але таке життя, мусимо пристосовуватись до будь-яких умов, інакше ніяк. І в цілому, я непогано пристосувалась, та, напевно, аж занадто. Завтра вперше за 2 тижні вийду на вулицю, бо маю забрати дещо з почтового відділення. Вже і забула як той світ виглядає, чесне слово. То все жарти, але насправді, коли я дивлюсь у вікно, то не розумію куди все листя з дерев поділось, ніби ще було кілька днів тому, виходить я й справді забула.

Час летить так швидко, і я відчуваю себе печерною людиною, яка не бачить нічого, окрім монотонного екрану ноутбука щодня і відображення напівзаплющених стомлених очей, коли він затухає.
Я схильна романтизувати все неприємне, що зі мною відбувається (це не дуже добре, але так легше), а тут і не придумаєш нічого, бо нічого і не відбувається. В першокурсників 2020 року якась не та романтика. Це слово взагалі сюди не підходить. 

Завтра п'ятниця, а післязавтра субота. Не можу дочекатись її, щоб ліниво лежати в ліжку цілий ранок. Відтепер це моє улюблене заняття на вихідних, тільки тоді і можу собі дозволити таку розкіш.

Якийсь незв'язний блог вийшов, я вже і забула, що написати хотіла. Раз вже так, вважайте це просто потоком думок. Щоправда не знаю, коли ви його прочитаєте, бо в мене немає інтернету...(пропадає в найневідповідніші моменти!).

До речі, щодо інтернету, під час дистанційки зрозуміла наскільки важко без нього жити в сучасному світі, я б не сказала, що це добре. Ми всі залежні від нього, особливо зараз.

Прошу вибачення за мою сьогоднішню незібраність! Наступного разу постараюсь виправитись, планую поділитись своїм досвідом підготовки до ЗНО. Знаю, що вам зараз важко і сподіваюсь, що дам якісь корисні поради. 

Мені надобраніч а вам доброго...часу, коли ви читаєте цей блог. Не сумуйте і бувайте.