Апокаліптична історія «Карантин, або 5 днів до кінця»

Анастасія Квіткова (Посухова)


Base Install » Абітурієнт НаУОА » Апокаліптична історія «Карантин, або 5 днів до кінця»

Пролог

Сьогодні я хочу написати блог в дещо особливому стилі. Усі вже знають, що вся країна на карантині,тому новини́ з цього я не зроблю і вас не здивую. Натомість я хочу показати вам як все це відбувалось, як ми дізнались і що було до того. Тому ось вам мій новоскладений щоденник з 5 буднів, кожен з яких ніс у собі новий відтінок перестороги.

День 1, Понеділок. Промайнули вихідні, а разом з ними чудове свято 8-ого Березня. Багато солодкого, чудові фільми в кінотеатрі, море квітів та радощів повсюди. Однак якраз в цей день я вже їхала назад в Острог, хоч зовсім не хотілось повертатись у гуртожиток. А думка про наступну поїздку, яка має бути аж через 6 тижнів(!) стискала і підступно штрикала серце, мов би то була повітряна кулька. Приїхавши, я хутко скупилась на тиждень (навіть на довше!) в АТБ і, висолопивши язика, приперла все це в гуртожиток уже в сутінках. У той же день наварила супу (звісно, теж на тиждень), та все думала, що так і не зустрілась з однією подругою. А чи матиму час на Пасху побачитись – невідомо. Як бачите, ще тоді завіса смертельного вірусу не перекрила мої думки.

День 2, Вівторок.  Перший навчальний день. Звичайний, наче й не було ніяких свят. Наче й не буде нічого згодом. Жарти одногрупників, завдання, старання не заснути, частковий відпочинок на «вікні», роздруківки, намагання зрозуміти СІТ. Потім дорога додому, домашнє, недовге читання в навушниках (інакше в гуртожитку нереально). Погортавши новини, посміялась з мемів про коронавірус, та й все. Простий день. Останній простий день.

День 3, Середа. Перед першою парою перемовлялась з однопідгрупниками:

Якраз в той день ми всього дві перші пари мали, тому, здавши всі завдання по фонетиці, я швидко побігла в гуртожиток. Кімната десь на дві години мінімум мала належати лише мені. Поївши та попиваючи чай, я відкрила бесіду підгрупи, де перше, що я побачила, був скріншот оголошення з Фейсбуку про прийнятий карантин! Радість охопила мою душу і з такого щастя я вже не знала, що робити. Проте наш запал швидко збили повідомленням старости: «Кожен навчальний заклад сам приймає рішення». Проте вже в 14.29 у бесіді кожного гуртожитку було розіслано повідомлення, що до 15 числа всі мають покинути кімнати і нікого вже не пускатимуть, а навіть виводитимуть з будівлі! І наступну годину творилось страшне. Поки всі сперечались про те, що в ОА ще немає карантину, то яким чудом вже гуртожитки його проводять, я сповіщала маму приємною новиною, що приїду вже може й завтра! З кожною хвилиною з’являлись нові фейки й підтвердження, а тоді заперечення й обурення, і все по колу. З’явилось два табори: одні були за карантин, інші – проти. Уже в бойовій готовності сиділи бунтівники проти виселення з гуртожитків. Хвилі різних емоцій накочувались на кожного: страх, захоплення, паніка, тривога, радість, сум. Оголошення, що «на протязі 2 днів студенти мають звільнити гуртожиток» майоріли в кожній будівлі, де жили студенти. А мені тільки того й треба, нехай навіть і з протягом) Проте всі чекали офіційного підтвердження, якого все не було. Хто вже як міг підключав свої зв’язки і розпитував все, що можна. Але лише пізно ввечері правники сказали, що йти на пари за інсайдівською інформацією «не варто». Однак отримавши наказ від своїх деканатів, все-таки я ( і такі ж, як я) зібрала портфель. І речі в дорогу про всяк випадок теж. Однак продукти! Тут я швидко почала поглинати все, що могла, аж доки фізично не обезсилилась. У голові крутились думки про те, куди ж дівати суп, якого ще пів кастрюлі мала, як встигнути поїхати додому на своїх автобусах, і чи все ж побачу я рідну домівку вже так скоро! А новина, що в любому Житомирі вже завтра ніхто нікуди не йде, лише підтвердила мої припущення. А закінчився день повідомленням: «Завтра о 10.00 буде зібрання ректорату» Спершу я зраділа, бо хотіли проводити цю нараду аж о 14.00. А потім задумалась: як же тепер дожити до десятої?

День 4, Четвер. Зранку перевірила чи не відмінили на сьогодні пари. Побачивши, що треба йти, почала збиратись. В академії відчувалось всюдисуще збудження, в очах тільки й було очікування. Хтось на пари вже й не прийшов. Викладачі настановляли нас та пояснювали як будуть відбуватись дистанційні заняття, хоча нам все це дуже туманно уявлялось. І ось десята година. Відлік пішов. Добре, що друга пара – «вікно», то, зібравшись гуртом з однопідгрупниками, ми лише те й робили що оновлювали сторінки з новинами та читали веселі меми про вагання ректорату. Домашнє взагалі не хотілось робити. Слово «карантин» було чути звідусіль. Очікування мучило та випробовувало терпіння. Аж ось оголосили: «Після 3 пари оголошується КАРАНТοН!!!» Як вам описати емоції? Безмежне щастя!!! Головне ще одну пару пережити. Табір «Проти карантину» лише смутно зітхнув та, побуркотівши невдоволено, притих. Квитки на потяги та автобуси розбирали моментально. І, як тільки нас випустили, вервечки студентів тягнулись в усіх напрямках, бо всі спішили додому. У бесідах знову пожвавлення: комусь треба яйця? хтось хоче кекс? може комусь треба сметана? Я ж бігала з варениками, супом, замороженими млинцями та бендерками та роздавали їх своїм добрим друзям-хлопцям. Сама ж уже дивитись не могла на їжу, а особливо на йогурти. За лічені хвилини я дозбирала сумки, і, обвішавшись ними з усіх сторін, побігла на зупинку. Усю дорогу додому усмішка не покидала мого обличчя. Який же цікавий подарунок долі – ка-ран-тин.

День 5, П’ятниця. Цілий день вдома. Все своє, все рідне. Новини про карантин та заходи безпеки лише починали розгойдувати спокій жителів. А я була щаслива. Дистанційне навчання лише з понеділка я могла випробувати на своїй шкурі. Але вдома й стіни допомагають. Бесіди лише коли-не-коли дзеленькали поодинокими повідомленнями. Усе вгамовувалось. Накази сидіти вдома я із задоволенням приймала і лише більше загорталась у ковдрочку. А коридори академії в той час лише зрідка відлунювали каблуками викладачок та приглушеними переговорами чоловіків, де завжди лунало те зловіще слово «карантин». У парку вже не журчав фонтанчик, ніхто не ходив доріжками. І лише півень у клітці все так само відчайдушно кукурікав чи то пророкуючи щось, чи то просто від нудьги.

Епілог

Цей раз вийшов дуже довгий блог, знаю. Але й тут мені не вдалось передати все та описати всього, бо інакше довелось би й справді цілу повість писати, тому вибачайте за таку стислість і нечіткість. Писатиму я й надалі, у відомому вам режимі. До речі, було б цікаво почути вашу реакцію на такий мій блог. Тому не соромтесь, пишіть)) Як завжди, лишаю вам свій Інстаграм: _.flower_lover._

Помітки на майбутнє: