В Острог нарешті прийшла осінь. Прийшла не на сторінках календаря, а золотавим потоком влилася поміж вулиць. Жовтогарячим горять дерева і холодним  синім дихає небо. Усе навколо сонно зітхає в очікуванні…

Ранок зустрічають рідкі тумани… Багряні світанки морозно світять у запотілі шибки і з самого ранку легенько дмухають крізь щілинки вікон, торкаючись гарячих долонь під ковдрою. Здалека ледь-ледь видно поодинокі силуети, що першими вдихають ранкову прохолоду. Ти прокидаєшся від нав’язливого звуку будильника, сонно заварюєш каву і складаєш прохололі за ніч зошити. Здається, так хочеться заховатись від усіх під теплим пледом, але в той же час так і прагнеш увійти в цей туман і зловити скронями прохолодні краплі осені. І ось ти береш зонт, одягаєш своє улюблене пальто і ступаєш черевиками на вологий асфальт… Крок за кроком прорізаєш туманну стіну… Навкруги безліч облич, що ховаються за теплими шарфами і намагаються втекти від вологих крапель дощу. Та він усе одно наздоганяє і торкається шкіри, чим викликає хвилю прохолодних мурашок по тілу. Ти тримаєш у руках зонт, думки ніби заповнені навчанням , але в той же час вони десь не тут, бо і ти, ніби у іншому світі…

Пройшовши вуличкою міста, серед блідих дерев і посірілих стін будинків, тебе зустрічає академія. В таку пору вона здається якоюсь ще більш загадковою. Здається, ніби входиш у потаємний світ, пронизаний туманом і з головою поринаєш у зовсім іншу реальність. Входиш усередину, беручи із собою частинку вранішньої прохолоди, яку розтоплює тепло аудиторій і коридорів. Тут як завжди затишно, і думками ти знову поринаєш у навчання. Так проходить година за годиною і ось, після напруженого дня ти знову виходиш на поріг академії…

Вже розвіявся вранішній туман, і блідо-сиве дощове небо замінила глибока синь. Дерева знову горять, розкидаючи між перехожими пожовкле листя, що так і кружляє, сподіваючись торкнутись до твого плеча.  Сонце кидає на землю проміння, що ледь-ледь зігріває не стільки тіло, як думки і відбивається у очах жовтими іскрами. Кудись зникла ранкова свіжість, тепер у повітрі застиг аромат осені з легкими нотками опалого листя, яблук і завислого десь на жовтавих гілочках затишку. Вдихаєш в себе осінь сповна і до краю і не хочеться тікати з цього світу у стіни квартири. Та ти повертаєшся додому, готуєш обід і все ще подумки знаходишся там, за вікном під дощем із опалого листя…

Як підступно і повільно наступає ранок, так обережно приходить вечір. На горизонті фіолетовим впивається небо… З кожною секундою воно, стомлене, здається, опускається все нижче і нижче до землі. Повітря пронизує легенький аромат диму. Зітхають дерева, схиляючись до землі і де-не-де поодиноко засвітлюються ліхтарі. Десь далеко на обрії горять вогні електростанції, а навкруги з’являються тьмяні вогники з квартир. Місто повільно і обережно поглинає ніч…

За вікном чорне полотно неба вже щедро висипали зорі. Місто завмерло… Застигли звуки автомобілів, розмови людей, дитячий сміх і шум вітру. Нічна тиша повільно огортає вулиці, ховаючи у свої обійми кожного, хто загубився десь там, на вулицях міста. На твоєму столі горить лампа, лежать конспекти і книги… ти робиш чергову чашку кави, вдивляєшся у чорноту ночі і раптом нізвідки приходить відчуття невимовного затишку. І раптом ти розумієш – я там, де маю бути, тут і зараз. Ти відчуваєш себе частинкою усього цього і усвідомлюєш, що це твоє місто і твій другий дім….