Ми думали, що це буде звичайна пара англійської.Нічого не віщувало….гри=)

Усе починалось як завжди: домашню перевірити (письмова, яка була), мали перевіряти слова (чим Академія славиться, так це тим, що 80% випускників ОА будуть володіти англійською мовою на високому рівні). Тому, щоб не зраджувати цим традиціям, нам задають багато вчити слів, а, може, комусь це буде і небагато.  І ось Віта Костянтинівна (наша викладачка. На фото зверху її і не відрізнити від студентів=) )  пропонує  перевіряти слова в іншій формі. Кожен знає гру “Поламаний телефон”, то ми будемо грати щось на кшталт цього, але з англійськими словами. Той, хто передає неправильно слово – мусить виконувати бажання (трошки випереджу події і скажу, що бажання були адекватні ;)).  

Гра розпочата. Коли була ця гра, то ми були в бібліотеці. Не треба уявляти безлічі книжок, бо ми сиділи просто в холі на другому поверсі, де посередині розташувалась одна дуже цінна книжка (не буду писати що то за книга, тоді якраз буде привід завітати у бібліотеку і поглянути на неї), а навколо неї розташовані столи/парти  зі світильними лампами (якими коли ніхто не бачить весело бавитись).     Питання викладачки: “Хто розпочинає гру?”. Хтось одразу підніс руку  і гра почалась. Кожен так уважно намагався прислухатись, бо ніхто не хотів програвати, всі одразу вушка навострили і слово полетіло по колу. Летіло доти, поки не долетіло до промовця і він сказав: “Так, я саме це слово казав”. От лихо, ніхто не виконує бажання. Гаразд, поїхали далі. Розпочинаємо знову. Але тут хтось не те почув.  Великих зусиль не треба було використовувати, щоб  знайти, хто не так передав. За загальною домовленністю ця людина поприсідала (зарядка нікому не завадить!)). Граємо далі. Хтось каже слово, хтось програє, а це все супроводжується жартами і сміхом, загалом весело.  І ось останній раз, слово, яке дійшло до промовця якесь нерозуміле. Почали розбиратись хто це так передав. А це  сказала Віта Костянтинівна. Завдання тут треба складніше, і присідання це не варіант.  Бо такий шанс випав. Трішки подумавши, було вирішено: селфі! (оте фото, що зверху те саме селфі).

 Зробили селфі і продовжили іншою грою. Треба було показати слово, яке тобі сказали, а інші, тобто ті, хто сиділи за партами,  в свою чергу мають здогадатись що то за слово таке. Грали, сміялись, хто не знав, то запам*ятовував нові слова.

Ця пара почала добігати до кінця. Прийшов час для того, аби нам задали домашню.  Коли ми почули, що нам треба робити, то стали не такими веселими як були. Думки всієї групи вголос промовив Макс: “Ой, та треба нам було те селфі, краще попросили, щоб дз не було!”.

Ось такими слова ми і  закінчили цю пару=)