Після повернення знову почалось навчання. І знаєте що? Це найкращий період у моєму житті – просто ходити на лекції і готуватися до практичних, без купи справ і подорожей. Ще й предмети у нас в цьому семестрі такі, що серце розривається, коли пропускаєш – політологія, історія політичних вчень, історія дипломатії, історія міжнародних відносин, вступ до спеціальності, міжнародне право… Усе чисто по дипломатичній і політичній сферах. Я заздрю сама собі, з того які круті предмети вивчаю.

Отже, таким чином пройшов місяць – спокійно і щасливо. На вихідні до 8 березня їздила до сестри у Київ, якраз втрапила на день народження племінничка – Тимофію Олексійовичу 10 березня виповнилося 2 рочки. А молодшому Гордію 10 червня буде рік. Вони дуже розумні, як для свого віку. Молодший уже почав ходити, а старший – доволі непогано говорить. Ще трошки і готуватиму їх обох до школи, вже аж руки чешуться.
Потім навчання – знову. І все було б чудово, але поки була в Києві – захворіла, і то сильно. Прийшлось пропустити майже тиждень навчання, пропущенні пари якого я до сих пір не можу доздати… Це те, що хвилює зараз найбільше. Ніби й стараєшся, а варто захворіти або пропустити день через підготовку до концерту, або через сімейні обставини – і треба відпрацювати (якщо тебе звісно хвилює твоя оцінка). А от часу, щоб підготуватися до тих перездач, майже немає, тому що нові й нові практичні забирають усі вечори. Але нічого, то не вперше. Буду потихеньку здавати, сподіваюсь, за місяць закрити.

Не встигла я вийти після хвороби, як розпочався тиждень факультету міжнародних відносин, себто мого. На щастя, брала участь лише у концерті в четвер, бо більше б не потягнула. Але і концерт чого тільки вартував, боже! Я співала у справжнісінькому рок-гурті. Не знаю, як там вийшло, але ми старались – за 3 дні зліпити хоча б щось уже було подвигом. А почалося все з того, що я захотіла співати на концерті. Усе моє життя пов’язане із музикою – 10 років музичної школи і постійних концертів. Маю 2 дипломи за естрадний вокал і фортепіано. Про це мало хто знає, але мені ж і легше. Хоча в моїй рідній Лубенській музичній школі через це трохи сердяться – говорять що витрачаю даремно студентські роки, якщо не виступаю. Отже, я просто обрала попсову пісеньку, написала студдеканові Павлу Пелеху і чекала. А через декілька днів Микита Шиленко, до речі, голова острозького осередку AIESEC і мій хороший друг, запропонував заспівати щось разом – він грає на гітарі. Я погодилась, це було цікаво і незвично для мене. Ми провели декілька репетицій і тоді долучився Тіма Малиновський – мій одногрупник, який також грав. З Тімою повсякчас приходив і Міша Добржанський – людина, яка серед нас усіх найбільше походить на справжнього рокера, також мій одногрупник, до речі. Коли ми почали грати – до концерту лишалося 3 дні, а в нас усе ще не було барабанів і бас-гітари для Міші. У вівторок трапилося дві події – з’явилася, мабуть, найкраща бас гітара в Острозі від Олександра Бондаря і, мабуть, найемоційніший барабанщик в Острозі Максим Процюк, який за два дні репетицій зламав дві чи три пари паличок (ну я не могла цього не сказати, sorry). Після цього ми почали грати, і грати, і пропускати пари (внутрішній крик). І за вівторок-середу ми це зробили. В четвер концерт. Я хвилююсь, ледь говорю зі сцени. Якісь несмішні жарти і трусяться ноги. Та ще й світло слабке і я бачу глядачів, та ще й тих, кого б воліла не бачити. Але якось пережили.