Усім привіт! Навіть не знаю, з чого почати – вже, мабуть, 2 місяці пройшло з того часу, як востаннє писала… Після повернення зі Словаччини в моєму житті практично нічого не змінилося – знову той самий університет, ті самі люди, ті самі пари. Хоча перший тиждень був просто ейфорійний – впевнена у собі, після 6-тижневої «закалки» AIESEC я не ходила – літала. Вирішила усі справи, закрила науково-дослідну практику на 93, отримала зарплатню за координаторство в Молодіжній Столиці Україні, і, не зволікаючи, на наступних же ж вихідних, не встигнувши і відіспатися, поїхала у Львів на дебатний турнір ЗУДЛ. То був мій перший турнір, раніше брала участь лише в Осінній дебатній школі в Острозі. А там – не люди, а монстри. Знають свою справу. Просто послухати як наші слабенькі грища оцінював той самий Ростислав Барабаш або (інший чувак, вредний) – уже було варте того, щоб поїхати. Команда в нас була особлива – ми з Анною ніколи не бачили одне одного до цього, але якось відразу знайшли спільну мову. Назвалися “Supercalifrajilisticexpialidou….”. Це зі старого англійського фільму про Меррі Поппінс, пісенька-нонсенс. Звісно ж, ніхто не міг це вимовити окрім нас, але все одно – назва бомбезна. Після турніру я залишилася на ніч у Юлі Цупки, дівчини, з якою ми познайомилися на YouthGeneration Conference. Після Словаччини відкрила для себе усю красу і зручність хост-фемелі. Абсолютно чужа і незнайома сім’я стає тобі рідною, хай би і на одну ніч. Я не була вдома з Нового року, тому тоді мені якраз було бальзамом на душу побути із сім’єю, хоч і не своєю. Загалом, у Львові я витратила усі свої гроші на книжки (не пускайте мене в Книгарні, бо я звідти потім не вилізу). Трохи шкода, адже то була моя перша заробітна плата, але ж книжки – то найкращий вклад у себе, правда?