Пам*ятаю розмову зі своєю подругою трьохмісячної давнини. Суть її полягала в тому, що ми почали ділитися враженнями від своїх вишів.

Пам*ятаю розмову зі своєю подругою трьохмісячної давнини. Суть її полягала в тому, що ми почали ділитися враженнями від своїх вишів.

Я розповіла рпо нашого ректора, який веселий він, розумний. Сказала, що Ігоря Демидовича часто можна зустріти на території академії і + до всього він запитає як справи чи щось на кшталт цього. Вона дуже здивувалась такому. Каже: “Нічого собі. А ми навіть не знаємо хто наш ректор, що вже і казати про те, чи бачили його, та й взагалі цікаво побачити його”.  Це такий кайф розуміти, що наші ректор і ректорат круті, навіть не побоюся такого слова, адже вони налагоджують контакт з нами, з кожним.

Колись мені один знайомий каже: “Ой, як прикро, що я не поступив до КНУ Шевченка”.    Водночас у мене зі швидкістю світла пронеслась думка, чого прикро?.  Що тягнути, то я і спитала:” Чого прикро? Чим там краще, ніж тут?”. Мовчання. “Ну то ж, Шевченко, Київ”.

– А яка різниця, що за місто?  , спитала я.

– Там більше можливостей, та й усього там буде побільше.

– А що тобі треба? У нас в Острозі все, що треба є. Хіба ні? До речі, а чи замислювався ти колись, скільки у тому Шевченку навчаються студентів?. Уяви, їх там не запам*ятовують, а просто штампують. Один за одним. А тут і справді не так. У нас вкладають викладачі  душу, причому у кожного.

Відповіді не було.

Ось я на канікулах сиджу і була дуже здивована, коли побачила привітання від ректора і ректорату. Знаєте, як це приємно? Означає це тільки те, що про нас завжди пам*ятають.