Коли я вперше познайомилась з творчістю Уласа Олексійовича, то  була в 11 класі. Перше знайомство у мене відбулось з “Марією”.

Нічого незвичайного, просто задали прочитати за шкільною програмою, а що ж? Іншого нічого не залишається, окрім того, що йти до бібліотеки і читати (+ до всього треба прочитати, бо хто зна, яку програму затвердять на ЗНО, то краще зара прочитати, а ніж потім витрачати час). О, щастя, в сільській бібліотеці “Марія” була. Прочитала, бо треба, суцільні треба. Для мене  як звичайний твір.

Але зараз в ОА конкурс за творчістю Уласа Самчука в різних номінаціях. Для себе обрала таку номінацію “Наукова робота” (думаю, чим це економісти гірші інших). Усім відомо, що студенти полюбляють залишати все на останню мить. Ось як загалом і зробила (нічого не написала).

Читаю трилогію “Волинь”.  А щось є таке, що не дає покинути просто читання книжки, якась така тяга до нового…так, так, саме до нового. Один мій приятель сказав, що не дуже любить читати українські твори. Спитала : чому? А він відповів: “Майже всі твори про страждання українського народу”. Доля правди є в цих словах.  Одразу пригадую моменти з життя головного героя “Куди тече та річка” і постають моменти важкої праці селян, як важко все зароблялось. Але я писала про щось нове. Нове в тому, що ти очима головного героя пізнаєш усе навколо. Недаремно каже Рідлі Скотт, що найкращий у світі кінотеатр – це твоя фантазія. І ти це розумієш, коли читаєш хорошу книжку.  Кожна дія цього маленького хлопчика, Володьки,  щось нерозгадане. Улас Олексійович  врешті-решт писав, як очевидець,  тому “Волинь” вважається  дещо автобіографічною.

Добра книжка – це та, яка після того, як її прочитав дає запитання на роздуми. Саме такою і є ця трилогія “Волинь”. До мене майже через рік дійшло, що належно я не оцінила тоді “Марію”. Усе починаєш розуміти лиш згодом…