Здавалось, що вже минули перші адаптаційні тижні, але мені так же важко як і раніше – важко призвичаїтись до нового ритму, нового оточення та нових людей. Нарешті я зрозуміла як це складно по-справжньому відірватися від рідних! Довгий час я про це мріяла, але зараз… Зараз я просто хочу додому.
Що можна сказати про навчання? Та нічого. Ходжу на пари, пишу конспекти, готуюсь до практичних. Усе як і у інших. Але всеж були складнощі, але не з навчанням, а з мовою та спілкуванням.
Сама я с Мариуполя. Если кто-то не знает – Мариуполь находится на берегу Азовского моря, Донецкая область. Всю свою жизнь я разговаривала на русском. Но вы не думайте, что я не знаю украинский язык! Просто полностью перейти на этот язык достаточно сложно. Знаете, это то же самое, что правая и левая рука: первая – это русский, а вторая – украинский. Выполняет всю основную работу правая рука, но и левая та тоже пренадлежит мне! И хоть я ей и не владеют в совершенстве, но так же ценю как и правую. Так и с языками: я просто привыкла говорить на русском, мне так легче, но украинский – это язык моего народа, моей нации.
Совсем недавно на паре по деловому украинскому языку наш преподаватель сказал, что главная причина по которой большое количество украинце не разговаривают на своём государственном языке – это лень.
Тому зараз я знову повертаюсь до української.
Раніше я про це й ніколи не замислювалась, але зараз до мене нарешті дійшло, що усі ці роки я просто лінувалась. Я просто не хотіла розмовляти українською. Мені за це соромно.
Сьогодні перше жовтня.Уже пройшов місяць мого перебування в Острозі. І знаєте, моя українська стала набагато кращою. Сподіваюсь, що через рік я стану лівшою:)