П’ятниця 21.10
Зимно.
Прокидаєшся о 8:40 (щастячко, бо лише на другу пару) і лежиш як рулетик з трьох шарів покривал і пледика ще 10 хвилин, борячись з думкою, що там, за межами покривал – зимно. І від самої думки теж зимно.
Висовуєш носика, дивишся у вікно: хмм, ліпше б не дивилась, бо саме небо кричить про погоду, мовби попереджаючи, що там. Жовтню, видно, байдуже, що він – осінь. Жовтню самому зимно.
Переломний момент – потрібно вийти на вулицю. Для цього в голові прокручуєш давно завчений армійський інструктаж:
1. Одягнути теплу в’язану кофту, краще дві. Поняття “мода” і “гарно” не існує – існує поняття “не зимно!”.
2. Декілька пар шкарпеток. Кількість необмежена – натягувати доти, поки задні лапки не перестануть втискатись у взуття.
3. Згадуємо про передні лапки – ангорові рукавиці найкраще підійдуть для виходу надвір. Як варіант – взяти в лапу термочашку.
4. Пальто на всі ґудзики до самого підборіддя.
5. Хомут або шарф – один з найважливіших елементів. Чим більший шарф, тим більша ймовірність зігріти ще й носа, якщо добре втягнути шию.
6. (Мій улюблений пункт)
Меланхолійно-задумливо сідаємо на краєчок ліжка, дивимось у вікно, згадуємо себе молоду і наївну, яка крепко кричала, що до січня шапку не вдягне. З іронією посміхаємось, натягуємо шапку на вуха (в дзеркало краще не дивитись)….
7. Виходимо з приміщення.
Далі дорога в академію. Тут вже немає значення скільки часу тобі йти – 5 чи 25 хвилин, бо “зимно” – то є поняття всюдисуще і безкінечне.
І ось, ти вже на території академії. Маленький ескімос всередині тебе задоволено танцює макарену, а ти оглядаєшся довкола. А довкола тепле золоте листя, яке зігріває одними лише барвами. А довкола посмішки таких самих ескімосів, як і ти – ти вже й сам посміхаєшся, затишно стає. Ти вже потроху звикаєш до універу (щось, підозрюю, моя адаптація затягнулась, так?), і навіть знайомі стіни вже тішать.

Зимно?