Четвертий тиждень в академії показав, що навчання не може завжди бути таким легким і безтурботним. Поступово збільшується навантаження і часу стає все менше, доводиться докладати більших зусиль. І це правильно. Адже перш за все ми вступили до Острозької академії, щоб навчатися, і не просто для того, щоб отримати диплом, а щоб здобути знання. 

Але брак часу все-таки не зміг перешкодити нам займатись позакласною діяльністю. Протягом всього тижня кожного дня волонтери збирались в академічному парку і плели маскувальну сітку для бійців в зоні АТО. Сьогодні настала й моя черга долучитись до такої суспільно корисної праці. Вплітання шнурочків у сітку, підтримуване цікавими розмовами, настільки захопило, що ніхто й не помітив, як промайнули півтори години. Як на мене, то це чудово, що Волонтерський корпус не відкладає події, які відбуваються в країні, на задній план і спрямовує свою діяльність на всенародне благо.

Оскільки видався вільний вечір і погода те дозволяла, ми з одногрупниками вирішили прогулятись. Довелось трохи зачекати, доки в них завершиться заняття з туризму. Я вважаю, туризм – це дуже гарний спосіб підтримувати фізичну форму і саморозвиватись, він справді корисний і пізнавальний. Цього разу вони вчились в’язати різноманітні вузли. Знаєте, досить забавне заняття! Коли вони нарешті справились з усіма поставленими завданнями, ми вирішили сходити на дамбу.

Дорога до дамби зовсім неблизька, але її мальовничість того варта; до того ж суть була в самій прогулянці. Шлях, до речі, також дуже мальовничий. Такі неймовірні відчуття отримуєш, проходячи під десятками ліній електропередач. Сама напруга висить у повітрі, чутно навіть тріскіт у проводах. Наелектризованість передається у кінчики пальців і відчуваєш себе чимось більшим, ніж просто студентом, чимось більшим, ніж просто людиною, відчуваєш себе неймовірно вільним, ніби можеш як та електроенергія за долі секунди потрапити в інше місто, переміститись в іншу країну і в інший простір. А потім ці відчуття посилюються, коли проходиш дорогою через лісок, настільки він красивий. Хоч може він і не відрізняється від інших і це лише моя любов до дерев змушує мене сприймати його саме так… але для мене він особливий. Кожен ліс особливий. Це як маленький окремий світ, окрема держава, де діють свої правила й закони. Отак, насолоджуючись красою природи й спілкуванням з одногрупниками, помалу доходиш до дамби і тоді перед зором відкривається ціле маленьке море, вдихаєш ніби морське повітря, відчуваєш як легкий бриз охоплює кожен дотиковий рецептор тіла і всі думки летять у тимчасове небуття; лишаються тільки відчуття і ввесь світ здається раєм. А далі дорога назад, така ж прекрасна як і вперше.