18 число. На руках квиток, сумка з ноутом, рюкзак з книжками/ зошитами, дорожня сумка, забита закатками, речами, іншими продуктами та книжками, які не влізли до рюкзака + бонус – сумка одеська, яка теж набита їжею. От я і відчалюю з цими “маленькими пакуночками до Острога.

18 лютого я прокинулась. Зрозуміла річ, що не сама, бо в 05.30 свою лінь і сон не змогла б перебороти ніколи. Умилась, поїла, а ще до цього вдяглась. Ось 06.21 я стою на зупинці у с.Григорівка. На жаль, ТІ, ХТО КЕРУЮТЬ АВТОБУСАМИ, МАШРУТКАМИ НЕ ЗНАЮТЬ ЩО ТАКЕ ГРАФІК. Автобус мав наче приїхати о сьомій ранку. Пройшло 10 хв, 20хв, півгодини,       40 хв, 50 хв. І тут на горизонті з*являється чудо. Водій, наче лицар, зійшовши з небес, вирішив усе таки забрати пасажирів, які його чекають. Такі ситуації не поодинокі.  Щодобово – це цикл запізнень.
Приїхала ось я в Чаплинку на автостанцію, щоб придбати білет до Новоолексіївки. Пішла по каси. Кажу: “Дайте, будь ласка, квиток до Новолексіївки”. Жіночка майже не злобно відповіла, що продаж буде по прибуттю автобуса. Не пройшло й п’яти хвилин, як мужичок пішов до каси. Судячи з його питань до касирші, я зрозуміла, що вони знайомі. І побалакавши, він попросив квитка до Новоолексіївки. ТАК, ТАК. І найцікавіше те, що йому продали. ПО ЗНАЙОМСТВУ У НАС РОБИТЬСЯ, а ІНАКШЕ ВАСЯ ГУЛЯЙ “.

Чекала я свого автобусу Миколаїв – Скадовськ десь півгодини, але тут вже все за графіком.  Заходжу, щоб покласти свої речі і  знайти місце, де сісти. Спочатку сіла біля вікна , а тоді пересіла на інший ряд (теж біля вікна). Попереду мене сидів дядько, який купив квиток по знайомству і каже до мене: “ой, де ти сіла? треба сідати на середині автобуса, щоб коли на ямки (правильніше про наші дороги – це ямища) наїжджали, то не так трясло”. Я його дуже уважно вислухала, а коли почали їхати, то його трясло як і інших, але то неважливо, хай думає, що тоді на найкраще місце сів;)  Потім дядько почав мені щось розповідати, дізналась я, що його кличуть Кузьмич (імені не пам’ятаю). Цілу дорогу мені розповідав про політекономію. Коротше, весело було.

Дісталась нарешті я до Новоолексіївки. Я і мої пакуночки. Потяг наче через дві години, то встигаю. Мій потяг зазвичай ставав на першій колії, то я потащилась до 6 вагону. По дорозі якийсь дядько трошки допоміг понести одну сумку. А тоді до нас підійшов працівник чи не працівник цього вокзалу і повідомив про те, що мій потяг відправляється тепер з третьої колії. Моєї радості не було меж.  Або через місток йти, або обходити вагони. Той працівник допомагав розвозити людям речі, спитала скільки коштують його послуги. А він відповів “20 гривєн і довєзу вєщі до нужного вагона”. То погодилась, а що робити. По дорозі йдемо, зав’язується міні-діалог.

– у тебе є знайомі проводниці?

– ні, не має, а що?

– ось у чому справа, якщо б були, то тебе пропустили раніше. А так прийдеться заплатити.

– і тоді впустять?

– так.

Йду мовчазна. Мою думки охоплює сум, на кожному місці хабарі, та ще й відкрито. Боже, куди ділась чесність.

Мене довели, я розрахувалась і почала чекати. А так холодно було. Я не знала, що робити і піти не підеш, адже сумки. Дуже зацікавили агрегати потяга. Розгянула і згадала про свій експеримент. Колись хотіла зробити двигуна Стірлінга. Але я мала сама, тому коли почали допомагати, якось це перегоріло бажання, хоч є плюс – я навчилась паяти)

Стою десь з півгодини, приходить мама з сином. І починає доросла жіночка стукати у вікно свого вагону. Ніхто не відповідає. Пішла лень не до першого вагону і почала пропонувати хабарі тим проводницям. Чесні виявились люди, прогнали її. Респект їм за це, адже правила для всіх (але правила для того, аби порушувати). Повернулась до свого вагону. Стукала і нарешті проводниця вийшла. Але тут вже чесністю і не пахне, проводниця пропустила хлопця. Я як зрозуміла, що дали хабаря? Едементарно, Ватсоне. Вона, коли посадила сина виходила і перераховувала гроші. Потім виявилось, що гаманця вона у вагоні загубила. То їй потім віддали його.

Стояла і мені сказали, що починають запускати зазвичай за півгодини до відчалювання потягу. Залишилось вже 20 хв до кінця посадки і нуль. Ніхто не ходить, нічого не відкриває. Почекавши ще хвилин п’ять, ми щасливі, заморожені увійшли до вагону.

У вагоні я познайомилась з двома чудесними людьми. Дівчину років 25 звали Мариною, а дідуся навіть не зрозуміла, щось на кшталт Микола або Миколайович. Цей дідусь довго розповідав про своє життя. Молодим він по дурості потрапив до війського училища. Так закрутилось, що він вже молодий військовий і йому дали вибір куди хоче відправитись служити. Командир роти сказав:” отслужіть два роки у Сибірі, бо потім все одно треба буде їхати туди. То краще зара, а ніж потім.”  Поїхав туди, а тоді через два роки мав перевестись. Погода тут добра лише 1,5-2 місяці, як раз у цей період приїхав хтось з високих чинів подивився, що погода гарна і не зрозумів, чого всі так не хочуть тут служити. Згодом прийняли закон, що не можуть переводитися військові. І так він застряв у Сибірі на 15 років…

Окрім приємних моментів були  і  не дуже такі.   У Дніпропетровську сіла нова жінка, сіла навпроти мене. Я почала розтєлять ліжко собі на ІІ поверхі. А вона стоїть і просто почала матюкатися на мене. Я, як вихована, змовчала. Але, якщо ця жінка ще б щось сказала, то я їй інтелігентно відповіла. Лаятися для жінки – то останнє.  Сиділа і  бурмотала собі під носа, що той їй не так, що то не так . Закинула сумку на третій поверх, а тоді зняти не могла. Знову лається.

Вибралась в людяне місце-веди себе по-людськи.

Скоро моя подорож почала підходити до кінця і 19 лютого о 08.46 я прибула на станцію Оженіно, де мене чекає новий навчальний рік….