Коли ви станете спудеями ОА чи  випадково вступите до  іншого ВНЗ, ви зрозумієте, що життя й надалі надзвичайно захопливе, а можливо(навіть не можливо, а точно), студентське життя буде набагато яскравішим та бурхливішим. І дуже важливо, хоч безперечно важко, зорієнтуватись у тому океані подій та емоцій. (Зізнаюсь, що й не упустити у своєму дописі щось мегакруте і цікаве для вас теж непросто).

Але не думайте, що я вас лякаю. Навпаки, я намагаюся вас заспокоїти. У перші тижні навчання нами безпосередньо опікувались студкуратори (тобто закріплені за групою старшокурсники) та куратор (викладач, щось на кшталт класного керівника). Саме вони збирали нас і пояснювали, що до чого і майже за руку водили на пари (ми не прогулювали, а просто шукали аудиторію, як і решта першокурсників всієї України)

Знаєте як визначити першокурсників ОА? Вони «кучкуються» біля Першого спудея або біля стармона задовго до першої пари, чекають студкуратора  і злякано дивляться по сторонах. А ще, часом, можуть проходити декілька разів туди-сюди одним і тим же коридором, а лише на раз п’ятий помітити потрібну аудиторію. Я вважаю, що це така собі особливість першого курсу і хоч не всім студентам це подобається , та жоден з них не відмовить вам у допомозі, навіть якщо не встигне на початок власної пари. Врешті-решт, за не дуже довгий період часу ви будете знати, де страмон, ваш деканат, їдальня (ну це вже на другий день); якось знаходитимете  7 і 8 аудиторії і ходитимете нарешті на пари лише вашої групи і точно вашої групи (наприклад у нас бувало різне).

Та окрім цих життєвоважливих питань, виникнуть інші. Це ще не буде одвічна проблема студента – де поїсти і як дістаися додому за скромний залишок коштів в кінці тижня, це буде питання як звикнути до нових людей і стати однією родиною мінімум на найближчі 4 роки і як припинити плакати ночами в подушку, через тугу за домом. ( плачуть не всі, не переживайте, от я не ридала ночами і не вчилась, а просто спокійно спала) Цей тернистий шлях точно проходить кожен першокурсник, але в ОА є такі речі, що допоможуть його скоротити.

Впродовж перших тижнів з моєю групою (як і з будь-якою іншою) проводили адаптаційні тренінги. Особисто я вважаю, що це дуже крута і корисна штука. Хоча спершу ми йшли туди налаштовані песимістично, бо перспектива займатись «незрозуміло чим» впродовж 2 пар після чотирьох, була для нас не дуже привабливою. Але все ж можу сказати точно, що після тренінгів ти відкриваєш по-новому всіх одногрупників, відкриваєшся їм, якось невимушено, а головне відкриваєшся собі. Якщо з першого погляду у мене сформувались якісь стереотипи і я ледь не повісила власні «ярлики», та після деяких вправ я просто дивувалась і захоплювалась цими людьми. Серед непримітних новоспечених спудеїв я розгледіла талановитих людей ( майбутніх фотографа, поетесу, музиканта, актрису та багатьох інших), зрозуміла, що люди різні, але серед них можна легко знайти свого по духу. І , що теж досить важливо, дещо змінила думку про себе.

Цей час це неоціненний вклад у нашу взаємодію, нашу групу. Кожен виніс власний урок з цих занять.

В будь-якому разі, далі ми справді почали ставати одним цілим, незважаючи на наші протиріччя. І вже згодом організували самостійне «зібрання» в честь іменинників. Ми залишились після пар у чудовому академічному парку, грали ігри, їли тортик і пили сік. Ніби нічого незвичного, але ти відчуваєш себе на своєму місці, з потрібними людьми і в правильний час.