З перших днів в Острозі…                                    

Привіт, усім)  Я Чустра Настя спудейка першого курсу факультету журналістика. Сподіваюсь, що ми потоваришуємо. А допоки я буду ділитися з вами своїми думками та переживаннями. То ж читайте, та пізнавайте життя спудеїв Національного Університету «Острозька академія». З перших днів в Острозі…

«Надю, привіт. Я здається проїхала свою зупинку. Що мені тепер робити?» – «Настю, не хвилюйся я тебе зустріну. Ти де є?» «Коло академії». Саме так розпочалося моє нове життя в казковому містечку Острог. Вперше я сюди потрапила у лютому на «Школу універсального журналіста»  коли попри теплу погоду, саме на мій день народження випав сніг. Та це не зіпсувало тоді мого настрою, адже я була тут, в Українському «Оксфорді». Ще в школі я розповідала усім, що стану журналісткою, адже прагну донести людям, що журналісти не брешуть, а все інше це їхні стереотипи. Змалечку я брала у тата інтерв`ю, знімала на камеру сестру, завжди бігала за коментарями від мами. І до речі, жодного разу я не зрадила своїй мрії.

І ось я тут, стою і дивлюся як будується нова брама до уже моєї академії. Так як у мене досить поганий зір, я не одразу розгледіла, що до мене хтось іде. Це була Надя. Моя одногрупниця та дівчина з якою я винаймаю квартиру. Вона світилась сяйвом мільйонів сонць, адже ми не бачила з нею аж від лютого. «Настю, я тебе навіть не упізнала» казала Над навіть не підозрюючи, що я її і не бачила. «Ходімо додому, я тобі зараз усе розкажу та покажу.» Наш шлях був дійсно не легким, адже я навезла з Вінниці надзвичайно багато речей. По  бідолашній Наді одразу було видно, що їй важко, але вона йшла вперед напевно думаючи «де ти  узялась то на мою голову?». І ось моя квартира. Нове місце проживання. Чесно кажучи, я ледь не заплакала, адже гадала, що життя тут мені не задасться, та згодом я зрозуміла: «це місце, саме те, що мені необхідно». Зайнявши найкозирніші місця, ми з нетерпінням очікували нашу подругу Дарину. Як тільки вона приїхала, щастя не було меж, адже ми спілкувалися близько двох місяців і надзвичайно звикли один до одного.

Розібравши речі, хлюпнувшись на ліжко від утоми, ми заснули очікуючи таку бажану інавгурацію.

І ось цей ранок, уже зібравшись, повні сил та емоцій, на каблуках (про що ми потім ой, як пошкодували)  ми разом пішли до академії. Там нас уже очікувала наша група. Усі такі милі та цікаві. Зовсім не такі як на фото. З перших хвилин розпочалися селфі, і лекція від куратора. Не знаю, можливо лише мені було так нудно, але я ледь не заснула. І тут. Роздача мантій. Я ледь не плакала коли мені дали ту мантію. Перші хвилин п`ять я вдихала її аромат ( вона нічим не пахнула, але мені просто це подобалось), нарешті одягнувши її ми пішли на вулицю де продовжили нашу фото сесію. Ох, як же ми хвилювалися коли побачили нашого декана. Раптом з людей хтось кричить «тричі «Vivat!» «Vivat» кажу» нічого не зрозумівши,  кричу. І так мені весело від того. Інавгурація пройшла казково. Я навіть сплакнула трішки. Плачу і думаю «Усе Настя, тепер ти спудейка». І знову сльози. Під вечір, коли ми мали гуляти групою, я накрасилась, зібралась, і очікувала довгоочікуваної зустрічі з одногрупниками. Саме тоді я і зробила фатальну помилку…. Вирішила прилягти на ліжко… Прокинулась о десятій вечора разом з дівчатами. Ніхто не гуляв, адже усі були стомлені. Зібрала портфель, випрасувала рубашку і лягла далі спати. Зустрічай академія, твоїх нових спудейок. Обіцяю, ми, не підведемо!

 

jyccwdqqmp8erzcmcxmfug