Давно я не писав у цьому блозі. На це є причина: іноді здається, що у цьому університеті життя йде занадто швидко, але, водночас, і повільно. Парадокс, чи не так?
…З 4 лютого (а це час початку навчання після зимових канікул) змінилося чимало: нова кімната в гуртожитку, новий пречудовий сусід, нові предмети, нові враження, нові знайомства…Майже все нове, і нові розчарування, нові сльози…Ні, ні, не через університет, але про це пізніше…
А поки що, розповім детальніше про свого нового сусіда: він також першокурсник, також сімнадцятирічний (вже ні) і також трішки божевільний (в міру). Взагалі, вперше ми зустрілись випадково: на репетиції студентського хору
До речі, поки не забув, студентський хор – іще одна яскрава пляма мого перебування в улюбленій Академії. Коли я вперше прийшов, я не відчув дискомфорту і одразу поринув у процес вивчення нових музичних творів. Ось так, наполеглива праця та репетиції принесли цікавий результат: незабутні виступи на різноманітних зустрічах та заходах, а також чудові поїздки. Та найбільша радість у хорі – це ті, хто його створює: його солісти та особливо керівник. Я дякую цим людям за надані можливості, адже хор покращив мої навички у вокалі і результатом цього стали запрошення на різноманітні виступи вже як сольного виконавця, а наслідком – відновлена репутація.
…Побачивши свого, як потім виявилося, нового сусіда, я помітив у ньому щось знайоме, щось таке, що притаманне й мені. Але мені було страшно почати спілкування з ним: страшно через осуд, через те, що він міг би подумати про мене. Та доля вирішила інакше та поселила нас разом, у одній кімнаті. І з того часу ця людина розкривалася все більше і більше. Наші друзі стали гарними знайомими, а ми самі – гарними друзями, що витримали різні випробування. Ми можемо просто так почати співати о третій ночі, просто так зробити вечірку з нагоди Дня незалежності Вануату, просто так запросити подругу, що живе більше ніж за 600 кілометрів, просто так посваритись, але одразу ж помиритись, почуватись себе вільно, як вдома. Я дякую йому за ці відчуття. 
…Суспільство є сірим. Сірою нудною масою, що рухається за течією, як зграя голодних риб. Будь-які перепони на їх шляху сприймаються як перешкода до їх їжі. Та все одно, серед зграї є ті, хто є яскравішим, хто піде в протилежному напрямку і знайде більше їжі або щось цінніше за неї. І перед цим, зграя зневажатиме їх за те, що вони не є сірими. Та коли дізнається про здобич яскравих, порине у їх напрямі, присвоїть собі та казатиме, що завжди підтримував яскравих. Так ось, до чого я хилю…”Острозька академія” – це той університет, де сіра маса завжди знайде собі проблему там, де її немає, де скаже, що все погано, але це той університет, де яскраві особистості засяють по-новому та йтимуть попри усі іспити чи просто довгі черги до чергового смаколика, але насолоджуватимуться кожною хвилиною перебування тут. Далі буде…