Сьогодні в Академію приїжджали гості. Нарешті я дочекалась письменників (не рахую Андрія Любку і усіх інших, бо на ті зустрічі я не ходила=(). Це так круто сидіти і слухати розповіді Капранових або просто спостерігати за тим як вони поводять себе на  публіці, їх манеру спілкування (завдяки ОА для мене це не що-небуть, а спосіб розкусити людину) – це маленькі деталі, але є потужним визначником людини.

Зустріч розпочалась о 12.23 в актовій залі. Вступне слово взяв Петро Михайлович Кралюк – проректор. Інколи мені на думку спадало, що він хотів дуже розповісти, що там у тій книжці “Забудь -річка” поспойлерити, але втримався.  Але його слова були хорошими. Напевно, що взяте з життя завжди цікаво.  Були приведені факти з історії СРСР, коли люди мали добровільно забувати минуле. Обирай: минуле або життя? І так, люди обирали життя, а натомість забували усе рідне і до болі близьке.  Є над чим замислитись.

Петра Михайловича замінив одих з братів (на жаль, не знаю як відрізнити хто є хто). Один з них навіть пожартував щодо цього:”Ми з братом трішки схожі”.  От дивишся, дві ідентичні людини, а насправді…Згодом зачитали уривочка з книжки “Забудь – річка”. А тоді дали коротку передмову.

“Ми хотіли написати дорослу хорошу книгу. Для якісної історичної книжки ми прочитали багато мемуарів, дописів і всього такого. Але якщо написати просто історичну книжку, то вона буде скоріш за все розрахована на чоловічу частину. Справа так не піде, адже жінки читають частіше, бо чоловіки зайняті своїми справами (сміються), тому треба було вплести і любовну лінію. Знаєте, які дві теми полюбляє читати жінка? Тема 1 – про любов, тема – про кохання (зал жарт оцінив і почав аплодувати)”.

“Уявіть життя однієї людини в роки ІІ світової війни у трьох різним арміях: Червоній, німецькій і українській. Хіба таке може бути? Може!  Раніше паспорти були, але такі що…уявіть якщо фото було, то не можна було відрізнити чи то жінка на світлині, чи то чоловік.  То людина просто могла віддати свій документ будь-кому.  Розгортаються дії в трьох різних місцях, але однакових прізвищем і ім’ям людей.  Уся історія пронизана лінією кохання.” (Усьо, кохання є, знач читати можна (сарказм). Не подобається ця стереотипна думка ).

Слухавши усе це, я помітила цікавий факт: брат відчуває брата. Тобто, один тільки хотів сказати, а інший озвучує. Або один замовчує, а інший одразу починає розповідати. Але це відбувалось так синхронно.

Навели нам ще уривок з книжки. У ньому був полілог, але особливість його в тому, що репліки кожного героя були мовами своєї батьківщини. Українці – українською, поляки – польською, білоруси -білоруською, росіяни – московською, німці – німецькою. Причому кожну репліку зрозуміє будь-хто, ті вирази подужає українець.

Продемонстрували й інші свої публікації брати Капранови, але на вигляд ті книжки, як для дитячої аудиторії (але брати самі так кажуть), тому мали видати щось доросліше. Одна з книжок, яка там була – це про звичаї українців, а інша про історію України в різні періоди. Ознака, яку можна вирізнити – це вони використали синтез, використали лише ключові тексти.

За звичаєм такі зустрічі закінчуються питанням до гостей.

– Як ви вирішуйте суперечки під час написання тексту?

– Кожен розділ ми редагували в середньому 53 рази!! Тобто, один раз я читав і редагував, інший раз він і так 53 рази. До спільної думки хоч не хоч, а зійдешся.

Також Капранови розповіли, що витратили на написання книжки близько 3100 годин.

Свої питання, на жаль, чи на щастя, я не поставила. Але все-таки цікавить, як вони визначають, що цей текст готовий? Чи це вони чекали? І взагалі, що відчували у час того, коли дописали книгу? Ці й інші питання я прибережу для наступного майстра слова…=)